Привіт, моя булочко.
Я довго на тебе злилася.
Насправді — не на тебе. На себе.
То звинувачувала тебе, ніби це ти псуєш мені фігуру,
то сварила себе за те, що не можу тобі відмовити.
То робила вигляд, що ти мені не потрібна,
хоч усередині мені дуже хотілося тепла.
Я пам’ятаю, як ти пахнеш зранку,
коли душа ще не прокинулась,
а ти вже поруч — тепла, жива, з начинкою.
Ти — як розрада в тілесній формі.
Ти — як бабусині руки, зліплені з тіста.
Ти — як тепле світло в похмурий день.
Ти не ворог.
Ти просто нагадування,
що я жива і чутлива.
Що я можу дати собі радість.
Що я можу зупинитись і сказати собі:
«Мені можна. Мені тепло. Мені смачно. Мені досить.»
Я дозволяю тобі бути в моєму житті.
Не як заборонений плід.
А як знак любові.
Я навчилась обирати тебе усвідомлено,
в ті дні, коли моє тіло хоче затишку,
а душа — дотику.
Ти не про слабкість.
Ти — про м’якість.
Ти — про те, що я вже достатньо хороша,
щоб їсти тебе не як покарання,
а як життя.
Дякую тобі, булочко.
Ти навчила мене бути ніжнішою до себе.
І я обіцяю — тепер ми не будемо воювати.
Тепер ми — союзниці.
Ти — смак моєї турботи.
Я — простір, у якому ти можеш бути.